Прийдіте, пиймо нове пиття, що не з каменя неплідного чудесно випливає, але з нетління джерела, яке виточив із гробу Христос; в Ньому ми утверджуємось. 

  Празник Пресвятої Євхаристії
"Хто їсть моє Тіло і п'є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня". (Ів. 6, 54). Свята Літургія, як Безкровна Жертва, це осередок культу й духовного життя Католицької Церкви. А це тому, бо на Св. Літургії доконується Тайна понад усі Тайни — Пресв. Тайна Євхаристії. Ватиканський Собор II-ий в догматичній конституції про Церкву називає Євхаристійну Жертву "джерелом та звершенням цілого християнського життя" (§11). А в декреті про Пресвітерів сказано: "Бо в Св. Євхаристії зміщається усе духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, —...
  Неділя Всіх Святих
НЕДІЛЯ ВСІХ СВЯТИХ Восьма неділя після празника Пасхи, а перша після Зіслання Святого Духа називається неділею Всіх святих. Вона завершує коло рухомих свят. Цього дня наша Східна Церква віддає особливу почесть усім тим, які є плодом дарів Святого Духа. "У цей день, в неділю після П'ятдесятниці, — читаємо в синак­сарі цієї неділі, — святкуємо празник Всіх святих скрізь — в Азії, Лівії, Європі, на півночі й півдні. Цей празник наші божественні Отці установили й наказали святкувати після Зіслання Святого Духа, наче показуючи нам взір, як прихід всесвятого Духа вплинув на апостолів. Він освятив і зробив премудрими тих, що з нашої природи, щоб їх поставити на місце...
  Травневі молебні — значення і традиції
Травень у Церкві є місяцем, присвяченим ушануванню Матері Божої. Традиційні «маївки» — молебні, правлені по храмах, при гротах, капличках і придорожніх статуях Богородиці, включають у себе як головний елемент Лоретанську літанію.
  Вірш "Посвячення церкви Спаса"
Низький уклін тобі церковце, Від славних діточок твоїх, Що люблять тебе щирим серцем Співа тобі «Многая літ». Під мирним небом синім-синім Ряснить пшениця золота І короваєм – новим хлібом Завжди вітатимуть тебе.
  Свята Тайна Священства
  Навіщо ходити в храм щонеділі?
  Витяг з історії парафії Спаса у Дрогобичі
Перехід Перемишльської єпархії до унії наприкінці XVII ст. проходив у декілька етапів. Важливим моментом було скликання перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким з’їзду духівництва і світської громадськості до Самбора на 3 квітня 1691 р. Собор мав за мету підкреслити, що унія у Перемишльській єпархії запроваджується добровільно, легітимно, за участю громадськості. Аналіз підписів на рішенні собору показує, що на зібранні були присутні представники від церковної громади Дрогобича. Ось підписи дрогобичан, які засвідчували згоду на перехід міських церковних організацій до унії: Василь Нєчвєдзанський (згідно пом’яника церкви Св. Трійці – вікарій цієї церкви Василь...
  Освячення храму
У Дрогобичі освячено відновлений Свято-Преображенський храм, який був зруйнований у 1963 році. 19 серпня на свято Преображення Господнього відбулось освячення храму по вул. Стрийській у м. Дрогобичі, яке здійснив преосвященний владика Юліан (Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький у співслужінні митр. прот. Тараса Гарасимчука (канцлера єпархії), прот. Івана Паньківа (декана Дрогобицького), прот. Любомира Митника (адміністратора парафії), прот. Богдана Волошина (сотрудника парафії) та близько 50-ти священнослужителів єпархії.
  Цвинтар на Задвірній
Всі дрогобичани добре знають вулицю, яка іменується славним ім’ям видатного політика, громадського діяча та визначного українського історика – Михайла Грушевського, нерідко люди цю вулицю, за старою звичкою називають її Радянською, але надзвичайно мало людей, які пам’ятають ту вулицю як Колійова Вижня (передмістя Задвірне). Колись вона носила саме таку назву. Кожного дня сотні місцевих жителів проходять чи проїжджають по ній, проте мало хто з них помічає цвинтар, що знаходиться на цій вулиці. Власне про нього хотілося би поговорити детальніше. Цей некрополь був цвинтарем при церкві Св. Спаса (Преображення).
  Фундаційна грамота


Поділитися з друзями


Календар

«     Листопад 2017     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 23
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus

Стан УГКЦ останні роки панування тоталітарного режиму

Справді хто жив в 90-ті роки не міг не помітити якогось особливого піднесення серед народу. Після довгою зими і морозів сталінсько-брежнівського періоду, нарешті настала горбачовська весна і таїння віковічних сибірських Гулагів і тюрем. Люди були сповнені оптимізму і думали що реформи перебудови принесуть їм матеріальні покращення. Проте процес демократизації тоталітарного суспільства в СРСР вийшов з під контролю і набув стихійного розвитку. Багато людей брало участь і мітингах і маніфестаціях, які організовували нещодавно випущені на волю політичні в’язні. На цьому фоні загальної ейфорії здається непомітним був рух за легалізацію УГКЦ. Для пересічного громадянина СРСР, особливо молодшого покоління яке тої назви ніколи не чуло. Мусимо констатувати факт, що в порівняні з “православними” греко-католику були в плачевному стані і не було надії на скоро духовне і матеріальне покращення. Всесильність органів КДБ, які всією силою свого впливу постійно переслідували найактивніших священиків, паралізовувало діяльність УГКЦ. Ті що сиділи тихо мали вплив обмежених підпільних домів і невеликого числа вибраних вірних і тому суттєво не впливали на релігійну ситуацію. Про те нам не слід забувати попередніх років натхненної і жертовної праці духовенства під проводом митрополита А. Шептицького (+ 1944 р.) і патріарха Й. Сліпого (+ 1984 р.), які зуміли так засіяти ниву Галичини, що не зважаючи на страшну бурю комунізму все ж таки невелика чистина впалого зерна проросла, давши стократні плоди. Хоч митрополит Й. Сліпий після тривалого вісімнадцятилітнього ув’язнення в 1963 році вибув з краю, але все-таки канонічна діяльність УГКЦ не припинялась бо в день від’їзду був хіротонізований на єпископа місцеблюстителя о. Василь Величковський ЧНІ. Голова УГКЦ поклав на єпископа В. Величковського обов’язок керівництва Церквою в умовах глибокого підпілля. Коли власті СРСР почали переслідувати і підозрювати В.Величковського він для користі Церкви приготував собі заміну. Знаючи добре о. Стернюка ще з спільних місій в Ковелі на Волині і монашого служіння в Тернополі і Станіславові, владика хіротонізував о. Володимира Стернюка на єпископа помічника літом 1964 року. 2 січня 1969 року єп. В. Величковського арештували і ув’язнили на 3 роки до лютого 1972 року і тепер вся відповідальність за стан УГКЦ лягла на плечі владики В. Стернюка аж до 1991 року. Це був час коли релігія була вилучена зі сфери життя суспільства як “опіум народу”, як “наркотик”, як засіб одурманення людської свідомості. Натомість водилась пропаганда здобутків комунізму: ідеологія праці, солідарності усіх трудящих. Насправді система прикривалась тими лозунгами а сама чинила навпаки. І лише в проповідях катакомбних священиків звучав заклик навернення до Бога, до захисту прав церкви, нації і свободи людини. За ними стояв Бог, сила правди і справедливості, і цю правду не змогли заглушити гоніння властей, побої слідчих, зневаги тюремних і концтабірних наглядачів. Власне, в глухих лісових хащах, в сирих погребах, в помешканнях із заслоненими вікнами – здійснювалась літургія і інші релігійні таїнства підпільними священиками. Особливо релігійно активною була Львівщина, отут біля Львова були сконцентровані основні сили священства і монашества. 1988 року біля села Недільна в лісі на богослужіння яке відправляв о. М. Волошин ЧНІ збиралось 200-300 осіб. Отже не зважаючи на неодноразові заяви РПЦ в честь 40-тя Львівського собору, що “православ’я” восторжествувало в усьому краю і це газети радіо і телебачення широко рекламували. Проте в супереч голосним заявам ворогів УГКЦ продовжувала жити своїм укритим підпільним життям, терпіла від КДБ через скарги православної ієрархії на конкуренцію.

 

Активізація боротьби за легалізацію УГКЦ.

 

4 вересня 1987 року 21 священик та група мирян на чолі з єп. П. Василиком подали спільну заяву на ім’я уряду СРСР та Папи Римського в якій було оголошено про вихід з підпілля та намір зареєструвати УГКЦ. Хоча провід УГКЦ на чолі з мит. В. Стернюком засудив ці дії, як передчасні і такі, які можуть спричинити нове переслідування. Це дало великий поштовх для інших священиків, які активізували свої дії, бачачи сміливий крок своїх співбратів. У 1988 році в році тисячоліття хрищення Русі-України, яку широко святкували українці по всьому світі також підпільно святкувалось і на Україні. Отже 1988 рік можна вважати як переломний і перехід від сонного очікування до активної боротьби за легалізацію УГКЦ. Вихід з підпілля, на мою думку, йшов спонтанно керований тільки Божим Провидінням. Бо ні Стернюк, ні інші владики не спланували виходу з підпілля, а діяли в загальній течії подій. Особливо важливою подією, яка заставила пробудитись греко-католицьку громадськість Львова і заставила захвилюватись керівництво РПЦ, було відправлення богослужіння на повір’ї собору св. Юра в честь акту злуки УНР і ЗУНР, яке очолював о. М. Волошин ЧНІ. Митрополит Львівсько-Дрогобицький Никодим, почивши про молебень впав в злість і переляк і негайно звернувся до міського прокурора з такою заявою: “Повідомляю Вас, що 22 січня 1989 року в 11.40 дня у дворі собору св. Юра біля центрального його входу зібралася група людей, котру, як стало відомо пізніше, очолили керівники Хельсінського товариства милосердя. Ці люди без дозволу місцевих органів влади, а також без моєї згоди провели мітинг і молебень, присвячений 70-річчю незалежної Соборної України. Богослужіння проводив незареєстрований уніатський священик М. Волошин. Чини своїми незаконними діями вони порушили не тільки державні закони, але й канонічні закони церкви, зокрема влаштували своє політичне богослужіння, викрикували заздравиці в честь України і Української Католицької Церкви, вороже настроювали людей проти мене і віруючих Руської православної церкви, використовували при цьому технічні засоби (мегафон, диктофон, фотоапарати).У відповідь з діючим законодавством нашої держави прошу притягнути їх до відповідальності. Митрополит Львівський і Дрогобицький Никодим”. Йдучи за своїм владикою до соду звернулись і православні священики архієрейського Собору. Судова справа почалась розгортатись наробивши великого шуму серед громадськості Львівщини, що ще більше негативно відобразилося на авторитеті РПЦ. Від імені керівництва РПЦ неодноразово виступав мит. Київсько-Галицький Філарет (Денисенко): “Якщо буде прийнятий закон про свободу совісті, то мови, про реанімацію Унії не буде. Українці католики можуть відвідувати католицький костел, а хто сповідує віру предків, має відвідувати православний храм”. На ці заяви мит. В.Стернюк відповідав в дусі християнської любові: “Ми бажаємо РПЦ святості і духовного росту в дусі Христового Євангелія. Ми готові визнати всі її права, але вимагаємо рівноцінної пошани наших прав з боку Московського патріархату”. Не знаю чи усвідомлювали тоді вірні УГКЦ, але це була боротьба за храм св. Юра, серце і мозок і символ УГКЦ. Поставити тут прапор перемоги означало, відродження усієї УГКЦ. 17 вересня 1989 року громадою у 2000 чоловік відбувся похід-маніфістація за відродження УГКЦ і повернення собору св. Юра. 1989 рік характеризується масовими богослужіннями під відкритим небом на чолі з підпільними священиками. 29 жовтня 1989 року під час недільного богослужіння у церкві Преображення Господнього у м. Львові, тодішній православний священик Я. Чухній проголосив перед віруючими парохії що повертається до УГКЦ. Вірні сприйняли цю заяву з великою радістю, бо не переставали бути греко-католиками після ліквідації УГКЦ, а православний храм відвідували тому, що греко-католицького не було. Це рішення стало сигналом до повернення в лоно УГКЦ і додало сміливості священикам в селах, які орієнтувались на центр. Першими у Львівській архієпархії офіційно покинули РПЦ священики М. Гаврилів с. Демня, та М. Низькогус с. Стара Сіль. Одночасно 29 жовтня о. С. Гринів парох містечка Щирець теж заявив на Службі Божій про своє повернення в лоно УГКЦ. Адже ще 7 січня 1966 року преос. В. Величковський дозволив йому бути парохом в РПЦ, підпільно прийнявши його в лоно УГКЦ. Це було далекоглядне рішення, бо незабаром цілі Стрийський і Миколаївський деканати пішли за його прикладом і він багатьох священиків спроваджував до мит. В.Стернюка (понад 12 осіб). Боротьба за храми продовжувалась бо це осередки релігійного життя і набула загально-стихійного явища. Кінцем тої боротьби на місцях і шести місячного голодування в Москві став указ Горбачова в грудні 1989 році про легалізацію УГКЦ, під час поїздки в Ватикан і зустрічі з Іваном Павлом ІІ.

 


Сторінка 1 із 2 1 2

 

 

 

 

 

Тишковичі - місце паломництва на Мостищині