"Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги його, і хай тікають від лиця його ті, що ненавидять його". 

Що ж до іншого отця з роду Німиловичів, Дмитра Німиловича, то про нього змістовно написав Микола Зимомря, звідки і черпається основна інформація про цього священика.

Дмитро Німилович  народився 25 жовтня 1907 року в сім’ї, знаковій для Дрогобича – у родині Катерини Німилович та Михайла Німиловича. До речі, батько майбутнього духівника за найвищим покликанням був сином Миколи Німиловича (1850-1914), рідного брата о. Івана Німиловича (1839-1909), тобто вчителя Івана Франка, про якого автор «Мойсея» полишив винятково прихильний спомин у своїй статті «В інтересі правди»: «…про вчителів-василіян, під котрими я проходив три роки нормальної школи… таких вчителів, як клирика Крушельницького, що був господарем класи в другій класі, о. ректора Барусевича, що вчив німецького в третій класі, катехиту о. Красіцького, родовитого поляка та о. Німиловича, пізнішого ігумена, що був у нас господарем у четвертій класі, згадую, як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя».

Дмитро Німилович навчався в українській гімназії ім. Івана Франка, що була заснована 29 березня 1905 року. Після успішного завершення гімназійних студій Дмитро Німилович 1928 року вступає до духовної семінарії в Перемишлі, де був висвячений у березні 1931 року преосвященним єпископом Йосафатом Коциловським. На початку 30-х років о. Дмитро Німилович розпочав свою душпастирську службу із великим захопленням і відданістю в селі Добрачин, що біля Кристинополя. Невдовзі – з ініціативи Владики Йосафата Коциловського – він отримує парафію у селі Яблониця Руська. Тут обдарований парох від 1933 року розгорнув серед українців активну просвітницьку діяльність, що викликало наприкінці 30-х років адміністративні переслідування з боку польських владних інституцій. Це й спричинило у жовтні 1939 року перенесення місця його служби із Яблониці Руської в парохію села Грабівка. Відома аксіома: «Бог пише про чин людини “по кривих лініях”, бо ж, як сказано, “Царство моє не з того світу”». У цьому сенсі можна з повним правом стверджувати: о. Дмитро Німилович не стільки жив, як служив Всевишньому і невіддільному від духівника переживанню – Україні. Він ніс своїм вірним слово правди, змінював їхні начала віри, щоб наближати для них світло Великодня, Трійці, Різдва, Водохрещі… Тепер знаємо напевно: о. Дмитро Німилович мав жертвенну любов до України, щоденну самовідданість рідному народові, власне, як спонуку до життя. Чи треба підкреслювати, наскільки важко це давалося о. Дмитрові Німиловичу за умов, коли кожна його проповідь містила для вірних спосіб-дороговказ – не забути б про материнську мову, культуру, звичаї! Сфера його впливу ширилася, стаючи для 520-и українців із Грабівки ціннісним орієнтиром у стінах парафіяльної церкви св. Юрія, що до 1944 року належала до парафії села Ялин Динівського деканату УГКЦ. І ось наближався день з хроніки Його останньої осені, коли о. Дмитро Німилович  ще міг промовити: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх людей своє життя віддає» (Йо. 15:13). Та сумна днина припала на 8 вересня 1943 року: о. Дмитро Німилович відійшов за межу Вічності у дивовижно страдницьких муках… Нелюди четвертували духовну особу. Вони знущалися над Невільником від двадцять другої години до третіх півнів…

Так закінчується ще одна історія прізвища Німилович.

Похованні на кладовищі і Січові Стрільці, а саме: Пасічник Степан та Осипа Кізло,  також є і спільна-братська могила, у якій поховано жертви НКВД. “Виросла” вона 4 липня 1941 року, коли тіла невинно убієнних було перенесено з катівні, що розташовувалася по вул. Стрийській на кладовище.

Згодом у 1989 році товариство української мови ім. Т.Шевченка займалося відновленням братської могили. На надмогильному xpecтi було встановлено терновий вінок iз колючого дроту, таблицю з відповідним написом i національними символами. 9 липня 1989 р. тут відбулась панахида за участю десятків жителів.

На завершення розповіді про некрополь на вулиці М.Грушевського хотілося б наголосити, що він, як інші дрогобицькі цвинтарі,  є унікальною пам’яткою нашої історії,  про яку не маємо права забувати. Ба  більше – не повинні ми допустити, щоб могили, які є на кладовищі, зрівнялися з землею, адже могили — це історія, а історія — це ключ до майбутнього. Мусимо пам’ятати про це.

 

 

Ігор Чава

 

 

 

Сторінка 2 із 2 1 2

Тишковичі - місце паломництва на Мостищині


Календар

«     Грудень 2022     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 51
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus