На будь-який заклик тебе до молитви відповідай: Готове серце моє, - і перебувай на богослуженні аж до останньої молитви, маючи за велику для себе шкоду полишити її. Бо ж коли, споживаючи їжу для підкріплення своєї плоті, перебуваєш за трапезою невідлучно, допоки не наситишся, і без конечної потреби нелегко встаєш з-за столу, то чи ж не більше маєш ти залишатися до кінця духовної поживи й укріпляти душу молитвою?  (Святий Василій Великий)

  Празник Пресвятої Євхаристії
"Хто їсть моє Тіло і п'є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня". (Ів. 6, 54). Свята Літургія, як Безкровна Жертва, це осередок культу й духовного життя Католицької Церкви. А це тому, бо на Св. Літургії доконується Тайна понад усі Тайни — Пресв. Тайна Євхаристії. Ватиканський Собор II-ий в догматичній конституції про Церкву називає Євхаристійну Жертву "джерелом та звершенням цілого християнського життя" (§11). А в декреті про Пресвітерів сказано: "Бо в Св. Євхаристії зміщається усе духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, —...
  Неділя Всіх Святих
НЕДІЛЯ ВСІХ СВЯТИХ Восьма неділя після празника Пасхи, а перша після Зіслання Святого Духа називається неділею Всіх святих. Вона завершує коло рухомих свят. Цього дня наша Східна Церква віддає особливу почесть усім тим, які є плодом дарів Святого Духа. "У цей день, в неділю після П'ятдесятниці, — читаємо в синак­сарі цієї неділі, — святкуємо празник Всіх святих скрізь — в Азії, Лівії, Європі, на півночі й півдні. Цей празник наші божественні Отці установили й наказали святкувати після Зіслання Святого Духа, наче показуючи нам взір, як прихід всесвятого Духа вплинув на апостолів. Він освятив і зробив премудрими тих, що з нашої природи, щоб їх поставити на місце...
  Травневі молебні — значення і традиції
Травень у Церкві є місяцем, присвяченим ушануванню Матері Божої. Традиційні «маївки» — молебні, правлені по храмах, при гротах, капличках і придорожніх статуях Богородиці, включають у себе як головний елемент Лоретанську літанію.
  Вірш "Посвячення церкви Спаса"
Низький уклін тобі церковце, Від славних діточок твоїх, Що люблять тебе щирим серцем Співа тобі «Многая літ». Під мирним небом синім-синім Ряснить пшениця золота І короваєм – новим хлібом Завжди вітатимуть тебе.
  Свята Тайна Священства
  Навіщо ходити в храм щонеділі?
  Витяг з історії парафії Спаса у Дрогобичі
Перехід Перемишльської єпархії до унії наприкінці XVII ст. проходив у декілька етапів. Важливим моментом було скликання перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким з’їзду духівництва і світської громадськості до Самбора на 3 квітня 1691 р. Собор мав за мету підкреслити, що унія у Перемишльській єпархії запроваджується добровільно, легітимно, за участю громадськості. Аналіз підписів на рішенні собору показує, що на зібранні були присутні представники від церковної громади Дрогобича. Ось підписи дрогобичан, які засвідчували згоду на перехід міських церковних організацій до унії: Василь Нєчвєдзанський (згідно пом’яника церкви Св. Трійці – вікарій цієї церкви Василь...
  Освячення храму
У Дрогобичі освячено відновлений Свято-Преображенський храм, який був зруйнований у 1963 році. 19 серпня на свято Преображення Господнього відбулось освячення храму по вул. Стрийській у м. Дрогобичі, яке здійснив преосвященний владика Юліан (Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький у співслужінні митр. прот. Тараса Гарасимчука (канцлера єпархії), прот. Івана Паньківа (декана Дрогобицького), прот. Любомира Митника (адміністратора парафії), прот. Богдана Волошина (сотрудника парафії) та близько 50-ти священнослужителів єпархії.
  Цвинтар на Задвірній
Всі дрогобичани добре знають вулицю, яка іменується славним ім’ям видатного політика, громадського діяча та визначного українського історика – Михайла Грушевського, нерідко люди цю вулицю, за старою звичкою називають її Радянською, але надзвичайно мало людей, які пам’ятають ту вулицю як Колійова Вижня (передмістя Задвірне). Колись вона носила саме таку назву. Кожного дня сотні місцевих жителів проходять чи проїжджають по ній, проте мало хто з них помічає цвинтар, що знаходиться на цій вулиці. Власне про нього хотілося би поговорити детальніше. Цей некрополь був цвинтарем при церкві Св. Спаса (Преображення).
  Фундаційна грамота


Поділитися з друзями


Календар

«     Січень 2020     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 10
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus

Історія ОУН-УПА

 

Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.

У відповідь польська влада здійснила у 1930 р. так звану "пацифікацію", що провадилася з надзвичайною жорстокістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на найближчі часи. Тоді ж, в 1930 р. заборонено "Пласт" і українські гімназії. Усе це на тлі масштабної політики сепарації Волині від Галичини, лемків, бойків і т.д. - з метою розбити українську меншину в Польщі на кілька регіональних малих народів. 1934 р. у числі інших провідних діячів ОУН польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом заміненої на довічне ув'язнення) голову Крайової Екзекутиви західно-українських земель (КЕ ЗУЗ) Степана Бандеру. Останній вийшов з в'язниці лише на початку війни. Москва, спостерігаючи розвиток українського націоналістичного руху на західних землях, теж не залишається бездіяльною. У 1938 р. совєтський агент П. Судоплатов підступно вбиває в терористичному акті у Роттердамі провідника ОУН полковника Є. Коновальця, що мало драматичні наслідки для ОУН, яка з цього часу втрачає єдність. Вбивство голови ПУНу загострило протиріччя, що існували у неоднорідному середовищі організації (молодь - старші, край - еміграція, радикалізм - консерватизм...) і спровокувало серйозну кризу усього руху.

Найбільшу роль у конфлікті відіграла проблема української співпраці з німцями, яку по-різному бачили старші і молодші члени ОУН. Компромісу не було знайдено, і незабаром утворюється фактично дві різних ОУН, які популярно називають "фракціями": ОУН(м) - "мельниківці" на чолі з Андрієм Мельником, затвердженим на другому конгресі у Римі 1939 р. головою ПУНу, і ОУН(б) - "бандерівці" з Степаном Бандерою на чолі проводу (революційного), затвердженим на другому (надзвичайному) конгресі у Кракові у квітні 1941 р. Остання називає себе ОУН (р - революційна), а пізніше - ОУН-СД (самостійників-державників). Конфлікт пережив війну і триває до цього часу, хоча протягом десятиліть відбувалися неодноразові спроби порозуміння з більш або менш вагомими наслідками.

На той момент для всіх у Європі була очевидною неминучість війни на Сході, оскільки протиприродний союз Гітлера й Сталіна не міг тривати довго. ОУНівські діячі логічно розцінюють цю майбутню війну як єдиний шанс для України повернути собі державність, оскільки будь-яка війна несе з собою насамперед зміну політичного статус-кво, і у Німеччині вбачають природнього і навіть неминучого союзника проти створеного несправедливого політичного ладу у Європі, за якого не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу. "Московська імперія — сьогодні складова частина цього ладу. Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини," - писалося у "Маніфесті ОУН". 

Якщо сьогодні пересічний громадянин, обтяжений досвідом Другої світової війни, асоціює Німеччину переважно із звірствами гестапо і газовими камерами, то у довоєнного покоління ставлення до цієї держави було абсолютно відмінним, Нюрнберг перебував поза межами його історичного досвіду: досить поширеними були германофільські настрої (політична орієнтація України на Німеччину виникла ще у часи, коли ні фашизму, ні нацизму навіть не існувало), ностальгічні спогади про відносно затишне "життя за цісаря" і жива пам'ять про підтримку кайзерівською Німеччиною української самостійної держави. З іншого боку большевики встигли зарекомендувати себе в краю як середньовічні дикуни, репресувавши лише за півроку 10% населення (за підрахунками дослідників, совєтська влада примудрилася тут замордувати людей у 3-4 рази більше, ніж нацисти у своїй зоні окупації колишньої польської держави). Ще раніше доходили страхітливі чутки про Голодомор на східних землях, організований большевицькою Москвою, повірити яким було неможливо, не переконавшись на власні очі. Саме так вчинив уродженець Рівненщини Тарас Боровець, нелегально перетнувши совєтсько-польський кордон і під враженням побаченого написавши пізніше п'ять томів твору під назвою "Людоїди". У майбутньому автор книги стане одним з найзатятіших борців проти большевизму, відомим під псевдом Тараса Бульби. Отже, на Гітлера, котрий оголосив себе ворогом большевизму, було покладено величезні надії, оскільки останній ще не встиг себе проявити, як це зробив Сталін: "Сучасна протимосковська партизанка, - писала одна з українських газет, - що породила вже стільки героїв, ще один доказ, що Український народ діє за інтереси проводу ОУН, несе Німецькій Армії всесторонню допомогу: помагає громити большевицькі військові частини, виловлює енкаведистських звідунів. За всяку ціну бажав взяти в хрестовому поході на большевиків активну участь".

Ставлення ж Німеччини до українського визвольного руху є так само прагматичним і визначеним передусім реальним розкладом сил, - таким, що зумовлює подекуди перехід від власне прагматизму до відвертого цинізму. Але на момент початку війни задекларована уголос німецька позиція супроти українців виглядає досить привабливою і обнадійливою (так, відомо, що напередодні війни Гітлер серйозно розглядав доцільність створення української держави під німецьким протекторатом, але вже перші воєнні успіхи довели його до стану ейфорії і невиправданої впевненості у перемозі без підтримки "підкорених народів"), хоча вже у 1939 р. передачу Гітлером Карпатської України Угорщині було сприйнято як тривожний сигнал. Та головний удар був попереду. Ще на другому конгресі ОУН(б) у Кракові 1941 р. наголошувалося на необхідності у випадку війни продовження всіма силами революційної боротьби "за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи", цю думку було уточнено і пізніше, у травні 1941 р.: "на звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує будову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним". Отже, ОУН(б) вважала проголошення української держави на звільнених від большевиків територіях природнім і не мала наміру чекати на німецьку санкцію.

Державотворчі плани було втілено у життя негайно, щойно німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила створення Української Самостійної Держави, доручивши формування уряду Ярославові Стецькові. Забезпечення акції було покладено на батальйон "Нахтігаль" (під командуванням сотника Романа Шухевича), що вранці дістався до міста (разом з батальйоном "Роланд" під командою майора Євгена Побігущого творив Дружини Українських Націоналістів (ДУН)). Реакція німецької верхівки на цю визначну для українського народу подію остаточно розвіяла усі ілюзії ОУН(б) щодо можливості порозуміння українського визвольного руху з німецькими "визволителями" (хоча об'єктивно майбутні плани Райху щодо України залишалися державною таємницею, і німецька політика на українському напрямку багато в чому була амбівалентною до самого кінця війни, що дало підстави ОУН(м) сподіватися на досягнення компромісу). Степана Бандеру і Ярослава Стецька було заарештовано і депортовано до Берліну, а звідти - до концентраційного табору Заксенгаузен, після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави. У концтаборі вони перебували до вересня 1944 р. Вбито або ув'язнено було також багатьох інших бандерівців. Братів Степана Бандери Василя та Олексу було кинуто до концтабору в Освенцімі, де вони загинули в 1942 р. Провід перебрав Микола Лебедь (до 1943 р.). Організація переходить у підпілля і розпочинає підготовку до збройного опору і повстання проти німців. Німецька СД звітує до Берліну, "що носієм ворожих течій між українцями є, як і раніше, група Бандери".

ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 р. перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім - у концтаборі Заксенгаузен. За документами НКВД, на початку 1942 р. з'явилися націоналістичні листівки зі звісткою "німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60 осіб активних діячів ОУН". Листівки закликали українців до організації підпілля і боротьби з німцями. Німеччина оголошувалася споконвічним ворогом українців. У серпні 1942 р. націоналістичне середовище окреслювалося німцями так: "ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути льояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини".

Ще з початком німецько-совєтської війни в східну Україну рушили похідні групи, організовані на найзахідніших українських землях і в еміграції. Вони були розподілені на краї та області, просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в селах і містах широку самостійницьку пропаганду. Прибувши на призначені місця, займались організацією адміністрації, господарського управління, а найперше — створенням організаційної мережі з місцевого елементу. У донесенні наркома держбезпеки УССР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: "Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні; готує кадри для збройної боротьби. Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із західніх областей України. У звітній доповіді гестапа м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: "Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній клич — "Свобода без Совєтів і без німців" нині у багатьох на язиці". Цікаво, що совєтські спецслужби радили своїм агентам використовувати на окупованій українській території націоналістичні гасла як такі, що "найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на плятформі совєтської влади, до якої населення ставиться вороже". ОУНівці, які перебували на Сході України, також запевняють, що в індустріальних регіонах Східної України вплив націоналістичного підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп.

Треба сказати, що у перші місяці німецької окупації, поки позиція німецького керівництва щодо українського питання залишалася невизначеною, Україна пережила дещо подібне до національного відродження 1920-х рр.: засновувалися українські газети, відкривалися осередки "Просвіти", кооперативи і профспілки, писалися нові підручники з української історії, ремонтувалися школи, поширювалася українська мова, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква... Цей короткий період закінчився на початку зими 1941 призначенням в Райхскомісаріат Україна (Волинь, Полісся, Правобережжя, Полтавщина) Еріха Коха і встановленням жорсткого і брутального окупаційного режиму. Hімецьке керівництво вирішило, що Україною доцільніше керувати звичними їй сталінськими методами.

Офіційною датою створення Української Повстанської (Повстанчої) Армії вважається 14 жовтня 1942 р. - козацьке свято Покрови - коли Сергієм Качинським (псевдо - Остап) було сформовано перший відділ УПА під егідою ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни (і навіть раніше - "вовки" Василя Сидора проти поляків). Так, своєю назвою УПА завдячує збройному формуванню вже згадуваного поліщука Боровця (Тараса Бульби) УПА "Поліська Січ", що діяло на Поліссі та Волині від початку війни проти большевиків, підтримуване німцями, а згодом і проти самих німців. (Бульба-Боровець у свою чергу запозичив назву УПА від ІІ Зимового походу армії УНР під керівництвом Ю. Тютюнника, 1921 р.) Але на цей момент дії проти німців ще не набули значного масштабу, атакувалися переважно засоби зв'язку, транспортні шляхи, господарські об'єкти тощо. 

Тим часом як ОУН(б), так і ОУН(м) займаються активною розбудовою власних збройних формувань для боротьби з німцями і червоними партизанами, дії яких провокують німецький терор проти мирного населення. Ще у 1942 р. українські повстанці звертаються з листівками до червоних партизанів, закликаючи переходити до лав УПА і спільно боротися проти обох імперіалізмів, які "між собою подібні як дві краплини води", "за повну свободу і самостійність держав поневолених народів... Геть Гітлера і Сталіна!" Нарешті, у лютому 1943 р. ІІІ конференція ОУН схвалила курс на збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з большевицьким: "...сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім'я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму та московського большевизму... це в першу чергу війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему їх імперіялістичної політики на Сході Европи та випадову базу для дальших підбоїв... Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визначення нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільних інтересів західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського та інших імперіялізмів..." Зверталася УПА неодноразово і не без успіху і до червоноармійців, прагнучи навернути їх до боротьби проти Сталіна нарівні з Гітлером: "Червоноармійці не йдіть проти народу. Не виступайте проти повстанських загонів! Не допомагайте кремлівським тиранам придушувати революцію! Смерть Гітлеру й Сталіну! Смерть воєнним поневолювачам Берліну і Москви! Геть імперіялістичну війну! Хай живе революція поневолених народів! Хай живуть самостійні держави всіх народів! Хай живе мир і дружба всіх народів!" (Постій, жовтень 1943 р. Головне Командування Української Повстанської Армії).

Навесні з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил, що діяли на окупованих теренах. Процес виявився надзвичайно складним, подекуди примусовим, і залишив неприємні спогади у багатьох учасників. Не дивлячись на труднощі, на кінець літа до УПА вже було приєднано мельниківські повстанські загони і залишки УНРА (Українська Народна Революційна Армія) Тараса Бульби (таку назву прийняв отаман у липні з метою відмежування від бандерівської УПА, з якою перебував у конфліктних стосунках). Ще раніше УПА поповнилася за рахунок української поліції, що з німецької служби у більшості своїй перейшла до лав повстанців. До УПА також масово переходили колишні полонені Червоної Армії, з яких німці творили допоміжні "східні батальйони" (литовські, грузинські, азербайджанські, узбецькі, татарські...), притулок тут знаходили і євреї, що рятувалися від геноциду. Наприкінці 1943 р. кількість інтернаціональних бійців, з яких творилися національні відділи УПА (всього 15 відділів), сягнула 10 тис. За даними П. Мірчука, на 1944 р. кожний п'ятий вояк УПА був неукраїнського походження. Медичний персонал було представлено значною мірою лікарями-євреями. У командира червоних партизанів Сабурова подано взагалі сенсаційні дані (на 1944 р.): "40% УПА не є українцями. Зі складу 46% національностей Сходу: інгуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни... Воєннополонені Червоної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об'єднання цих народів під керівництвом ОУН".

21 та 22 листопада 1943 року в житомирських лісах відбулася Перша Конференція поневолених народів Східньої Европи й Азії, в якій взяли участь делегати різних національностей. Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які "заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціяльне і культурне поневолення у формі гітлерівської "Нової Европи" чи большевицького СССР" та вирішила продовжувати боротьбу зі спільним ворогом. Конференція вітала "героїчну боротьбу народів Західньої і Середньої Европи проти німецького імперіялізму" і заявила "свою повну солідарність у цій боротьбі".

На цей час у середовищі ОУН(б) відбулася значна еволюція ідеологічних поглядів, викликана потребами адаптації до нових обставин, передусім поширенням руху у середовищі східно-українського населення (так, під час праці на Донбасі ОУН(б) несподівано виявила ідеологічну гнучкість і висунула гасло "За Радянську Україну без диктатури Комуністичної партії"). На третьому Надзвичайному Великому Зборі у серпні 1943 р. задекларовано було новий ідеал - "систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання цілому світові". Проголошено було також боротьбу за такі демократичні цінності, як свобода слова, друку та думки, рівність у правах усіх громадян, враховуючи національні меншини, і т.д. В цілому програма набула виразних соціал-демократичних рис. Відбулися також зміни у керівній структурі: одноосібне керівництво організацією замінили колективним. А в рік пізніше з ініціативи командування УПА було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка з того моменту і очолила визвольну боротьбу. Разом з членами ОУН до неї увійшли представники різних регіонів України і різноманітних політичних орієнтацій. Раду було проголошено тимчасовим українським парламентом. Президентом було обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака, колишнього члена Центральної Ради (загинув у таборі у РСФСР після 16 років ув'язнення). 

Сторінка 1 із 2 1 2

 

 

 

 

 

 

 

Тишковичі - місце паломництва на Мостищині