Слава Ісусу Христу! "Усі ангели разом не мають такої влади, яку має священик, бо не можуть відпустити ні одного гріха. А вже найбільша священича гідність у тому, що на слова священика в Службі Божій Христос сходить на землю", - Св. Григорій Богослов

Священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького 


 Св. Йосафат - великий син волинської землі, найбільший Святий українського народу й Христової Церкви, за єдність якої він пролив свою кров і віддав життя. Народився Йосафат близько 1580 року у праведних батьків Гавриїла та Марії Кунцевичів. Під час Хрещення отримав ім'я Іван. Його батько був знатним міщанином - купцем і радником міста. Івась виховувався під дбайливим доглядом побожної матері. Під її проводом він навчився читати по рукописному Часослові; потім пішов до школи при парафіяльній церкві. З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп'ятого Христа, Івась запитав свою матусю: "Хто це?" Побожна мати відповіла, що це образ Богочоловіка - Ісуса Христа, який зійшов з неба на землю, щоб відпокутувати за наші гріхи і нас спасти. В ту ж мить Івась відчув неначе вогонь - це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав церковних богослужінь.

Згодом це бажання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його принадами. Батьки, бажаючи забезпечити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Поповича, міського радника у Вільно, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, побожного юнака і згодом бажав  віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він ігнорував веселі товариства з ровесниками чи дівчатами, а йшов радше до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами. Вільно було своєрідним центром усяких сект та єресей, що напливали сюди головно з Німеччини; а крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування моралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви. У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов'язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі. В той час по всій Україні почалася релігійна війна, спричинена з'єдиненням Української Церкви з Римською. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою... Але праведні й святі люди завжди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника - Господа Бога з ревною молитвою. "Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді" - кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс 86: 11). І Господь не покинув свого обранця, просвітив його, заспокоїв і дав потрібні сили, щоб подолати всі труднощі...

У 1609 р. був висвячений на священика, 1611 р. стає єпископом-помічником Київської митрополії, а в 1617 р. - архієпископом Полоцьким. Апостольська ревність, надзвичайна покора, ангельська чистота, самодисципліна, яку хотів бачити і в інших, були страшними для його опонентів. За час його єпископства (1618-1623 рр.) у Полоцьку настало велике релігійне піднесення. Протягом усього життя допомагав бідним і хворим, з любов'ю піклувався про них. Самовіддане святе життя Йосафата привернуло багато послушників, як українських, так і білоруських мешканців Вільна, прихильників з'єднання, послідовників настанови Христа, щоб був один пастир і одне стадо. Також його великою заслугою, як архимандрита, є реформа Василіянського Чину, яку він провів разом із митрополитом Йосифом Рутським.

У 1620-1621 рр. патріарх Єрусалимський Теофан під тиском гетьмана Петра Сагайдачного висвячує Йова Борецького на Київського православного митрополита, а разом із ним п'ятьох інших єпископів, створюючи тим самим паралельну не з'єднану з Римом православну церковну єрархію в Україні та Білорусі. Настала боротьба "Руси з Руссю", спочатку полемічна, а потім і фізична. Особливо гострою вона була в Полоцькій архиєпархії, де на противагу Йосафата поставлено архиєпископа Мелетія Смотрицького. Між ними точилася гостра полеміка. Йосафата звинуватили в полонізації вірних.

Головною метою св. Йосафата були єдність і навернення грішників, за що і віддав він своє життя. Його християнське милосердя, любов до ближнього, навіть до своїх ворогів, і не тільки на словах, але й на ділі, підтверджують його велику відданість св. Христовій церкві, церковній єдності, яку заповідав Христос. Виступав проти хабарництва, ледарства, розпусти, дбав про церковне майно, відбираючи його у шляхти та світських людей, а також виступав проти насильного захоплення православними церковного майна католиків. І хоч виконання судового вироку робила світська влада, його вороги приписували насильство йому. Всюди шукали причину, щоб очорнити його.

Його проповідування принесло плоди численних наверненнь та подарувало йому титул „крадій душ". «Ви мене переслідуєте, - говорив Йосафат ,- готуєте для мене смерть, а я вас усім серцем люблю і бажаю за вас віддати навіть своє життя». Це були пророчі слова. Православні під проводом єпископа Мелетія Смотрицького вирішили фізично знищити Йосафата, об'єднуючись із владою та використовуючи період політичного занепаду у королівстві. На смерть не довелося довго чекати. У 1623 році Йосафат поїхав до Вітебська і свою останню ніч на 12 листопада владика Йосафат провів у молитві, як Христос в Оливнім городі. А щоб себе застрахувати, вороги спочатку вирішили зорганізувати провокацію. Перед палатою Йосафата вони вигукували протягом двох днів образливі слова на нього, його слуг, які, не витримавши глузувань, одного провокатора закрили на кухні. На це тільки й чекали змовники. Вдарено в церковний дзвін, збігся підговорений натовп із залізними палицями і зброєю. Зруйнували огорожу, вломились до палати, побили слуг, понищили все кругом. В той день була неділя, і Йосафат служив у церкві Утреню. Повернувшись із церкви, він почав молитись, лежачи хрестом на долівці, а потім, вийшовши, лагідно сказав до юрби: «Діти, чому б'єте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, ось я!». І тут же сокира вбивць розрубала голову слуги Божого. На ще живого накинулась юрба і з сатанинською ненавистю почала його бити, копати, колоти, стріляти. Потім почалась розправа над тілом убитого владики: з істерично диявольською люттю вороги рвали одяг, обпльовували, висмикували волосся. Одна жінка, що з лайкою висмикувала бороду Йосафата, на місці осліпла, відразу розкаявшись. Однак розлючену юрбу не зупинило і це чудо. Потім, щоб затерти сліди, скинули тіло в Двину, прив'язавши до ніг камінь, а до шиї - наповнену камінням волосінницю, яку носив замість білизни, як аскет. Топили, викрикуючи: «Держись, владико, держись!» За хвилину тіло мученика випливло. Перелякані цим чудом, кати почали втікати. Злочинці вирішили повернутись і знову втопити тіло там, де найбільша глибина ріки. 5 днів вісники шукали тіло мученика, щоб похоронити Раптом появилось яскраве світло над водою. Його випромінювало тіло владики. І тільки тоді знайшли утопленого. А юрба зразу ж після скинення тіла у воду продовжила свою розбійницьку роботу: виламала двері, вікна розвалила печі, сплюндрувала-пограбувала хату, комори, пивниці. Поранено й побито всіх слуг. Тільки в п'ятницю, після кривавої неділі, знайдено тіло священномученика. Сумна звістка про мученицьку смерть Йосафата облетіла села і міста. Ця смерть, здавалося, окреслювала кінець Об'єднаної Церкви. Та, натомість, позначила її остаточне укріплення.

Через 27 років (1650 р.) після його смерті при перенесенні його мощів до срібного саркофагу з рани на голові виплила свіжа кров. Під присягою 116 свідків у 1628 р., тобто через 5 років після смерті Йосафата, розкрили гріб і добули мощі Йосафата, та на превеликий подив усіх переконались, що вони нетлінні. Весь народ кинувся до домовини святого Йосафата, і пронеслась зразу молитва багатотисячних присутніх: і католиків, і православних, і протестантів.





Тишковичі - місце паломництва на Мостищині


Календар

«     Березень 2024     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 113
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus