"З того дізнаються всі, що ви Мої учні, коли любов матимете між собою" (Ів. 13:35).  

  Празник Пресвятої Євхаристії
"Хто їсть моє Тіло і п'є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня". (Ів. 6, 54). Свята Літургія, як Безкровна Жертва, це осередок культу й духовного життя Католицької Церкви. А це тому, бо на Св. Літургії доконується Тайна понад усі Тайни — Пресв. Тайна Євхаристії. Ватиканський Собор II-ий в догматичній конституції про Церкву називає Євхаристійну Жертву "джерелом та звершенням цілого християнського життя" (§11). А в декреті про Пресвітерів сказано: "Бо в Св. Євхаристії зміщається усе духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, —...
  Неділя Всіх Святих
НЕДІЛЯ ВСІХ СВЯТИХ Восьма неділя після празника Пасхи, а перша після Зіслання Святого Духа називається неділею Всіх святих. Вона завершує коло рухомих свят. Цього дня наша Східна Церква віддає особливу почесть усім тим, які є плодом дарів Святого Духа. "У цей день, в неділю після П'ятдесятниці, — читаємо в синак­сарі цієї неділі, — святкуємо празник Всіх святих скрізь — в Азії, Лівії, Європі, на півночі й півдні. Цей празник наші божественні Отці установили й наказали святкувати після Зіслання Святого Духа, наче показуючи нам взір, як прихід всесвятого Духа вплинув на апостолів. Він освятив і зробив премудрими тих, що з нашої природи, щоб їх поставити на місце...
  Травневі молебні — значення і традиції
Травень у Церкві є місяцем, присвяченим ушануванню Матері Божої. Традиційні «маївки» — молебні, правлені по храмах, при гротах, капличках і придорожніх статуях Богородиці, включають у себе як головний елемент Лоретанську літанію.
  Вірш "Посвячення церкви Спаса"
Низький уклін тобі церковце, Від славних діточок твоїх, Що люблять тебе щирим серцем Співа тобі «Многая літ». Під мирним небом синім-синім Ряснить пшениця золота І короваєм – новим хлібом Завжди вітатимуть тебе.
  Свята Тайна Священства
  Навіщо ходити в храм щонеділі?
  Витяг з історії парафії Спаса у Дрогобичі
Перехід Перемишльської єпархії до унії наприкінці XVII ст. проходив у декілька етапів. Важливим моментом було скликання перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким з’їзду духівництва і світської громадськості до Самбора на 3 квітня 1691 р. Собор мав за мету підкреслити, що унія у Перемишльській єпархії запроваджується добровільно, легітимно, за участю громадськості. Аналіз підписів на рішенні собору показує, що на зібранні були присутні представники від церковної громади Дрогобича. Ось підписи дрогобичан, які засвідчували згоду на перехід міських церковних організацій до унії: Василь Нєчвєдзанський (згідно пом’яника церкви Св. Трійці – вікарій цієї церкви Василь...
  Освячення храму
У Дрогобичі освячено відновлений Свято-Преображенський храм, який був зруйнований у 1963 році. 19 серпня на свято Преображення Господнього відбулось освячення храму по вул. Стрийській у м. Дрогобичі, яке здійснив преосвященний владика Юліан (Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький у співслужінні митр. прот. Тараса Гарасимчука (канцлера єпархії), прот. Івана Паньківа (декана Дрогобицького), прот. Любомира Митника (адміністратора парафії), прот. Богдана Волошина (сотрудника парафії) та близько 50-ти священнослужителів єпархії.
  Цвинтар на Задвірній
Всі дрогобичани добре знають вулицю, яка іменується славним ім’ям видатного політика, громадського діяча та визначного українського історика – Михайла Грушевського, нерідко люди цю вулицю, за старою звичкою називають її Радянською, але надзвичайно мало людей, які пам’ятають ту вулицю як Колійова Вижня (передмістя Задвірне). Колись вона носила саме таку назву. Кожного дня сотні місцевих жителів проходять чи проїжджають по ній, проте мало хто з них помічає цвинтар, що знаходиться на цій вулиці. Власне про нього хотілося би поговорити детальніше. Цей некрополь був цвинтарем при церкві Св. Спаса (Преображення).
  Фундаційна грамота


Поділитися з друзями


Календар

«     Червень 2021     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 30
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: «У МЕНЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО СЬОГОДНІ У СУСПІЛЬСТВІ ЗНОВУ НАКОПИЧУЄТЬСЯ ВІДЧУТТЯ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ»

 "Серед нашого духовенства немає якихось рухів ковід-дисидентства"

 

– Пропоную почати з вакцинації. Ви публічно вакцинувалися і показали своїм прикладом безпечність вакцини проти коронавірусу. Як ви себе почуваєте, який стан вашого здоров’я?

– Я, Богу дякувати, добре. Не мав жодних побічних реакцій на цю процедуру. Навіть більше, ми намагалися співпрацювати з Міністерством охорони здоров’я, щоб можна було відкрити доступ до вакцинації нашому духовенству.

І справді це сталося. Тобто МОЗ прирівняв священників до соціальних працівників, які мають доступ до вакцинації на другому етапі цієї програми. Так що ми організували таку можливість для вакцинації в патріаршій курії. Так само я знаю, що духовенство в інших єпархіях потроху почало відповідати на цей заклик.

– Чи є відмови серед священників, мовляв "не хочу вакцинуватися, не буду, не вірю"?

– По-різному. Є ті, яким лікарі, наприклад, не радять через стан їхнього здоров’я. Є хтось, хто щойно перехворів і так далі. А так, щоб якісь були такі рухи ковід-дисидентства серед нашого духовенства, то я таких не зустрічав (сміється).

– Який приблизно відсоток священників УГКЦ уже вакциновано?

– Ми не маємо такої статистики. Але є три принципи, які ми узгодили щодо вакцинації на рівні єдиної позиції Всеукраїнської ради Церков – що вона має бути доступною, безпечною і добровільною. Тому ми теж зі свого боку не хочемо ніякого чинити тиску, навіть адміністративного, на наше духовенство.

– Тобто санкції не будете застосовувати?

– Ні (сміється). Хоча особистий приклад заохочує і, я думаю, що, зокрема в нашому середовищі є абсолютно нормальне ставлення до вакцинування.

 

"Ми спостерігаємо, як відчуття дискомфорту людей трансформується в агресію"

 

– Перед Великоднем ви звернулися до вірян, запропонувавши дивитися Службу Божу онлайн, якщо раптом хтось погано себе почуває. Минулого року ви дозволили людям не йти фізично до церкви через пандемію коронавірусу. Тож як в епоху перманентних локдаунів живе Церква? Як ви працюєте з людьми?

– Церковне життя – це не тільки якісь свята, богослужіння чи освячення певних предметів. Церква передусім є душпастирством. Це як добрий лікар – щоб розуміти, в якому стані здоров’я пацієнта, найперше слухає, як б’ється його серце.

Ось щось подібне можна сказати про наше церковне душпастирство. Ми намагаємося вслухатися в серцебиття нашого народу, почути і зрозуміти його болі, страждання, його потреби, його сподівання і на них адекватно відповідати. Що ми почули…

– Ну, власне, що ви можете почути онлайн?

–  Очевидно, що ми не спілкуємося тільки онлайн. Звісно, що є живе спілкування. Онлайн ми намагаємося відповідати бодай частково на духовні потреби, але бачимо, що такий формат всього не задовольняє.

Але які спостереження? По-перше, справді ми відчуваємо майже після півтора року від початку цієї пандемії, що дуже загострюється почуття дискомфорту. І це можна сказати про людей в різних частинах земної кулі, бо наша Церква душпастирює і в Канаді, і в Сполучених Штатах Америки, Бразилії, Аргентині, Австралії, Західній Європі, Україні. У людей серйозне відчуття дискомфорту.

Ті всі карантинні обмеження, та неможливість повертатися до повноцінного нормального спілкування з іншою людиною не відповідає природі людини. Бо людина – це істота, яка покликана до спілкування. В людських стосунках ми пізнаємо себе, ми розвиваємося, ми дозріваємо, ми стаємо, я б сказав, всебічно розвиненою особистістю.

У цих обставинах, я б сказав, певні елементи нашого людського буття ми можемо вкласти у формат онлайн. Але не вкласти все. Це відчуття дискомфорту дуже зростає і потім трансформується в різні наступні емоції. Ми бачимо, що дискомфорт часто перетворюється на почуття агресії.

Ми сьогодні бачимо, що агресивність починає себе проявляти в різних формах. Ось напередодні Великодня ми відчували черговий виток загострення на Донбасі, ми відчуваємо, як у різних частинах світу починають брати до рук зброю.

Папа Франциск говорить, що Третя світова війна вже почалася, але вона ведеться різними локальними конфліктами. Почуття дискомфорту перетворюється на насильство в різних його формах.

Зокрема, ми бачимо, що часом сім’я потерпає від домашнього насильства. І сьогодні це один із дуже важливих викликів душпастирства. Хоча, з іншого боку, здорова сім’я каже, що коли ми є на карантині разом, то можемо разом побути, більше часу маємо одне для одного.

– Але, наприклад, останнім часом я дедалі частіше чую про розлучення різних пар...

– Розумієте, коли справді сім’я є чимось хвора, є якісь проблеми – вони загострюються на карантині.

І тоді сімейне насильство починає в рази збільшуватися. І ми задумуємося над тим, щоб організувати окремий вид душпастирства сім’ї для того, щоб допомогти уникати трансформації того почуття дискомфорту в сімейне насильство.

Є багато інших конфліктних ситуацій, які ми спостерігаємо в маленьких спільнотах. Люди стають, я б сказав, доволі агресивними щодо інших. Але є, на жаль, наступний виток, чи ланка такого ланцюжка емоцій, – це самогубство. Ми відчуваємо, що за останні кілька місяців різко збільшується кількість самогубств серед підлітків і молоді. Бачимо, що стають популярними суїцидальні групи в різних соціальних мережах, які захоплюють молодих людей, і це стає великою проблемою.

Отож душпастирство якраз помагає людині не просто емоційно переживати виклики, а й лікувати всі ці рани.

Душпастирство, навіть онлайн, показує, що зараз дуже багато людей почало серйозно цікавитися певними раціональними елементами християнської віри. Тобто люди хочуть більше розуміти те, у що вірять, щоб краще вірити. Тут справджуються слова святого Августина: "Я розумію для того, щоб вірити, і вірю, щоб краще розуміти".

Тому ми починаємо пропонувати різного роду передачі, формати спілкування, де обговорюються різні теми релігійного і суспільного життя. Так само ми бачимо, що невід’ємною складовою частиною людини є її діяльність.

Для того щоб справді якось скерувати енергію, яка накопичується в умовах обмежень, ми організовуємо різного формату служіння в церкві, допомогу тим, хто потребує, різні волонтерські рухи, молодіжні організації, які застосовують різні форми, як можна заохотити молоду людину, підлітка до добрих справ, щоби ті емоції не дегенерували в якісь негативні думки і справи.

Тож, бачте, ми уважно слухаємо, як б’ється серце сучасної людини, які вона має труднощі, переживання, і намагаємося її супроводжувати.

– Чи за останні місяці у вас особисто були такі випадки, що вам справді доводилося когось емоційно витягувати?

– Очевидно. Не буду далеко йти: у нашій спільноті, зокрема Київської архиєпархії, сталася низка смертей нашого духовенства. Залишається дружина, діти, які емоційно не завжди самі здатні це пережити, вони потребують підтримки. Я особисто втратив маму кілька тижнів тому…

– Співчуваю вам. Це через Сovid-19?

– Ні. Вона померла від тяжких ускладнень цукрового діабету. Я сам глибше починаю розуміти, у чому полягають переживання людини, яка втрачає свою найдорожчу особу.

Словами ти її не розрадиш. Людина потребує часу для того, щоб поплакати, щоб усвідомити цю втрату, щоб її сприйняти, її пережити. Ми бачимо, що сьогодні кількість смертей, зокрема від Covid-19, зростає, вмирають молоді люди.

Так само йде війна. Кожного дня ми чуємо нові повідомлення про втрати наших героїв. І в умовах останньої напруги на Донбасі ми бачимо певний страх у суспільстві. Ворог хоче нас залякати, паралізувати, і цей страх треба поборювати.

 

"Відчуття браку справедливості може бути вибухонебезпечним"

 

– Ці негативні емоції: страх, гнів – до чого вони можуть призвести на загальносуспільному рівні?

– Кожна людина по-своєму ті емоції переживає. Але наше суспільство дуже потребує якоїсь мети. Ми потребуємо спільного соціального проєкту. Ми повинні разом поділяти цінності, які роблять нас єдиною політичною нацією.

Ці цінності починають бути в центрі нашого обговорення. Але одного дуже бракує: воно накопичується і може бути вибухонебезпечним – це відчуття браку справедливості.

– Я по соціологічних дослідженнях бачу, що один із найголовніших запитів суспільства сьогодні – це запит на справедливість. Наприклад, ми бачимо, що коли народні депутати порушують елементарні умови карантину, суспільство це сприймає дуже загострено і боляче.

– Наш народ може все стерпіти, може все пережити. Але коли хтось справді спровокує вибух гніву проти несправедливості, це народ не стримає. Пригадаймо, як почався Майдан, – через побиття дітей.

– Так. Після непідписання Асоціації з ЄС саме побиття студентів загострило протест.

– І ось гостре відчуття несправедливості спровокувало те, що мільйони українців вийшли на вулиці. І в мене є відчуття, що сьогодні знову накопичується це відчуття несправедливості.

Ми навіть у контексті Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій в наших обговореннях виносимо тему справедливості, зокрема соціальної справедливості, на перше місце, або, спілкуючись з послами іноземних держав, коли говоримо про необхідні першочергові реформи в Україні.

 

І от реформа судочинства, реформа всього того, що пов’язане із справедливим судом – це одна із головних проблем. Наведу приклад. Знаєте, я спілкуюся дуже близько з родинами Героїв Небесної сотні. Бо це особи, яким я особисто пообіцяв, що ми будемо їх супроводжувати і не забувати. І ми спілкуємося з ними. Ті суди, в яких вони беруть участь, часом просто перетворюються на тортури.

Відчуття несправедливості – ну як так?

Ми кажемо сьогодні, що живемо у світі постправди. Але існує природне відчуття правдивого і фальшивого. Якесь таке інстинктивне відчуття справедливого і несправедливого. Діти, підлітки вам скажуть, що є справедливим, що ні. Такими речами не можна маніпулювати. Тому що ця несправедливість раніше чи пізніше вразить українця в саме серце.

– Ви були на зустрічі з президентом, ви йому це сказали?

– Ми говорили про те, що люди емоційно потребують свята. Президент дуже переживає, щоб святкування Великодня не спричинило чергової хвилі коронавірусу.

Ми це розуміємо, але з іншого боку кажемо – люди потребують свята. Тому я говорив президенту про те відчуття дискомфорту, яке, скажімо, трансформується в різні деструктивні емоції, що потребують особливої уваги і душпастирського супроводу. Це не можна просто якимось розчерком пера заставити, або по-іншому робити, бо це не дасть бажаного результату.

 

"І попередній президент Порошенко, і теперішній президент починають дослухатися до голосу Церков лише в другому періоді своєї каденції"

 

– Хочеться поговорити про владу і Церкву. Ми бачимо, як це відбувається в Росії – як Московський патріархат співпрацює з владою. Цікавою є ваша думка, як церква має співіснувати з владою.

– Ну бачите, Католицька Церква має свою соціальну доктрину. І в таких дуже делікатних моментах досвід Церкви є для нас просто скарбом.

Один з елементів такого співіснування Церкви з владою є те, що Церква ніколи не хоче бути частиною державного механізму. Тобто ми абсолютно не поділяємо ідеї так званої державної Церкви. Хоча в минулому є певний досвід, коли в різних країнах в минулому столітті різні релігії, різні Церкви були державними по-своєму – і православні, і католицькі, і протестантські.

Богу дякувати, що сьогоднішній етап розвитку цієї соціальної доктрини говорить, що Церква не повинна бути частиною державного механізму. Чому? Тому що тоді вона втрачає свободу. Вона стає частиною державного механізму. Друге питання: тоді де є місце Церкви в суспільстві?

– Поясніть.

– Ми бачимо себе як частину саме громадянського суспільства. Зокрема, коли говорити про чітке місце для церковної спільноти, яке визначив свого часу папа Бенедикт XVI у своїй енцикліці. Він вимальовує певну модель ідеальних стосунків між суспільством, владою і бізнесом.

Папа каже: для того щоб були здорові стосунки, у державі мусить існувати цей трикутник. Тобто суспільство – влада – бізнес. Якщо суспільство випадає, то і держава, і бізнес починають будувати між собою стосунки без урахування інтересів суспільства. Тоді це є корупція, злиття великого бізнесу і державних інституцій.

Ми бачимо це як великий ризик пострадянської дійсності на території колишнього Радянського союзу, зокрема і в Україні. Тому в цьому трикутнику місце Церкви не з бізнесом, не з владою, а з народом. Тобто Церква є частиною громадянського суспільства.

– Правильно розумію, що ви з владою спілкуєтеся як громадянське суспільство?

– Абсолютно. Тобто на зустрічах з міжнародними партнерами, з державними інституціями ми є голосом народу.

– Ви є головою УГКЦ вже при трьох президентах. Чи у вас президенти запитують порад?

– По-різному. От були різні президенти і вони по-різному хотіли чи не хотіли чути голос народу. А Церкви завжди були каталізаторами діалогу.

Ми бачили, що коли влада навіть голосу Церкви не хоче чути, – Церкви, яка є голосом народу, то така ситуація є прямо вибухонебезпечною. Це якраз було напередодні Майдану.

– Це ви зараз говорите про владу Януковича, так?

– Так... Церква в сенсі навіть нашої Ради Церков відчувала абсолютно глуху стіну, і ми розуміли, що це дуже небезпечно.

– Чи був випадок, коли ви власним моральним авторитетом переламали ситуацію і, відповідно, президент до вас дослухався?

– Були певні такі обставини, хоча ми ніколи не були повністю задоволені.

– Можете навести якийсь приклад?

– Я ось зараз намагаюся пригадати. Після Майдану Всеукраїнська рада Церков, різні громадські активісти, волонтери, розпочали форум, такий суспільний майдан різних громадських ініціатив. Назвали форум "Трансформація України". Ця ініціатива була для того, щоб громадянське суспільство сформувало свій проєкт розвитку України як європейської держави. Це був дуже цікавий проєкт. Сьогодні ми хочемо його перезавантажити в нових обставинах.

Спочатку нас ніхто не хотів слухати взагалі. А потім ми самі почали навчати суспільство, що існують певні критерії, за якими можна сказати: "Ага, ця країна менш-більш готова до інтеграції в структуру Європейського союзу, є так звані Копенгагенські критерії".

І ми тоді ставили собі за мету виховувати наших громадян, щоби цей проєкт європейської України став суспільним проєктом, щоби кожен, хто хоче йти до влади, взяв на себе зобов’язання його виконувати чи втілювати.

Що цікаво, знаєте, і попередній президент Порошенко, і, я бачу, теперішній президент починають дослухатися до голосу Церков лише в другому періоді своєї каденції. Спочатку всі відчувають себе дуже самовпевненими: "Нам нікого не потрібно" (усміхається).

І потім перед останніми президентськими виборами дуже багато почали долучатися до цього проєкту, приходили, брали участь, слухали. Навіть була створена міжфракційна депутатська група на тему європейської трансформації України у Верховній Раді тощо. І це був той спосіб, коли ми спонукали до такого діалогу.

Ми тепер хочемо щось подібне відновити, бо ці напрацювання існують. Хочемо створювати майданчик, де громадянське суспільство могло б збиратися і справді в той чи інший спосіб визначатися, як далі будувати нашу Україну.

Але, з іншого боку, ми хочемо теж, щоб ці ідеї комунікувалися із різними рівнями державної влади, які б мали цей проєкт втілювати в життя. Це один із таких прикладів, як це відбувається.

Якогось такого моменту, коли б ми прийшли до влади і сказали: "Ви мусите це зробити" – і влада нас послухалася, я щось не пригадую.

 

"Ідея переговорів Зеленського з Путіним у Ватикані є цікавою"

 

– Нещодавно Володимир Зеленський заявив в італійських медіа, що пропонує Путіну провести мирні переговори у Ватикані. Як ви ставитися до такої заяви? Чи, можливо, ви обговорювали цю пропозицію на зустрічі з президентом?

– Ми на цю тему не говорили, але мені була відома ця теза, тому що це було інтерв’ю президента італійському виданню "La Repubblica". Роль Римської Апостольської столиці як посередника в різних процесах пошуку шляхів запобігання чи вирішення військових збройних конфліктів є давно відома.

Я не знаю, як на цю заяву президента відреагував Ватикан, тому не можу сказати. Але для мене було б доволі цікавим шукати морального авторитету, зокрема Церкви, щоб створити майданчики для переговорів на найвищому рівні.

Бо Римська Апостольська столиця – це не тільки якась церковна інституція. Це суб’єкт міжнародного права, це держава, присутня в різних куточках земної кулі через свої дипломатичні представництва. І так само весь світ має свої посольства при Апостольській столиці. Тобто це дуже високий і потужний майданчик світової дипломатії.

Тому мені приємно, що врешті-решт Україна починає усвідомлювати важливість присутності нашої держави на цьому світовому майданчику дипломатії.

– Тобто ця ідея вам подобається?

– Ця ідея цікава. Для того щоб вона мені подобалася, я мушу розуміти, як вона втілюватиметься.

– А ви не вважаєте це піаром?

– Усе може бути. Але, скажімо, от пошук саме морального авторитету, не якогось там економічного, знаєте, не якогось мілітарного, а морального авторитету, щоб бути посередником – доволі цікавий. Хоча шлях посередництва за допомогою церковного морального авторитету є дуже складний.

І тому незрозуміло, чи Ватикан має бути лише місцем, де вони приїдуть і будуть говорити, чи Апостольська столиця як інституція, як суб’єкт дипломатії буде посередником – із тих різних заяв не є зрозумілим.

Я не розумію, чи вони шукають тільки майданчика, як, наприклад, це був Мінськ. Але очевидно, що Білорусь як держава не брала жодної участі в тих перемовинах, тільки створювала простір.

Якщо йдеться лише про пошук такого нейтрального місця, я думаю, що тоді до кінця не використовується вся потуга морального авторитету Апостольської столиці. Тому я би ще свої вподобання так легко не висловлював.

Але це треба взяти до уваги і подивимося. Можливо, це тільки гарні побожні бажання. Коли стане відомо, як це втілюватиметься в життя, тоді можемо виносити певні судження.

 

"У мене таке відчуття, що Зеленський потроху починає розуміти, у чому полягає ідея української державності"

 

– Ви бачили Зеленського, тільки-но він обирався президентом, у вас була спеціальна зустріч. Ось ви з ним знову зустрілися перед Великоднем. Як представник громадянського суспільства, ви можете проаналізувати, як Зеленський змінився за ці два роки?

 

– Бачите, на початку, моє таке враження, справді він був дуже радісний, веселий. Я думаю, що, можливо, не так в нього, як у його команди, було таке відчуття.

– Піднесення?

– Так, що можна знайти легкий розв’язок для складних проблем якоюсь альтернативною дорогою, можливо, якимось поглядом комусь в очі чи усмішкою розтопити холодне серце північного сусіда.

Я думаю, що тепер президент здобув більше досвіду. Зауважте, він почав менше усміхатися, він став доволі прагматичним. І все ж таки в мене є таке відчуття, що він потроху-потроху починає розуміти, у чому полягає ідея української державності, ідея патріотизму.

Знаєте, раніше було відчуття, що ми не до кінця знаємо його програму, які думки, які ідеї, які бажання.

– Але ж програми є на сайті, ми можемо її прочитати.

– Так, але бракувало чіткого розуміння, у який бік буде рухатися Україна. Але останні події показують, що відповіді на питання, яким чином Україна має будувати подальше партнерство з європейською спільнотою, чи рухаємося ми до НАТО, починають краще вимальовуватися.

Так само ми бачимо, зокрема в контексті останньої ескалації, як активно починає працювати Міністерство закордонних справ. І в результаті цієї ескалації Україна отримала колосальну міжнародні підтримку. Це теж дуже цікавий знак.

Ще інша риса, я б не говорив про президента як про особу, а можливо, про ту команду, яка з ним прийшла до влади. Спочатку в нас було таке відчуття, що вони не знають, що з Церквами робити, не знають, як будувати стосунки з Церквами і релігійними організаціями. І ми розуміли, що треба з нашого боку просто бути відкритими. Ми справді намагалися бути відкритими для конструктивного діалогу, коли йшлося про комунікування певних засад чи цінностей.

І сьогодні є певне те відчуття. От сьогодні, наприклад, я подякував президенту за те, що навіть у питаннях запобігання наступної хвилі Церкви трактують як партнерів. Ви питали про модель державно-церковних стосунків. Наше бачення тих стосунків є партнерським.

Не Церкви під державним контролем, не якась теократія, коли Церкви диктують владі, що вона має робити, а партнерські стосунки в ім’я спільного блага. І от із тих розмов ми відчуваємо, що уявлення, як говорити з Церквами, рухаються в тому напрямку. І ми це вважаємо певним позитивом.

– На Західній Україні доволі популярно використовувати власну Церкву для піару. Навіть під час виборів президента один із головних кандидатів помістив меседж про віру у своє передвиборче гасло. Як ви ставитеся, що політики піаряться на Церкві і вірі в Бога?

– Бачите, церковний авторитет для політиків є великою спокусою. Багато хто хоче завдяки довірі людей до Церкви збільшити свої політичні дивіденди. Тобто спокуса інструменталізації Церкви у політиків буде завжди.

Напередодні чергових виборів ми завжди відчуваємо, що саме це є великою проблемою. Бо ті чи ті кандидати на пост президента, чи то на пост депутата різного рівня, щоразу безсоромніше намагаються присвоїти собі прихильність певної Церкви.

Я думаю, що це абсолютно неприпустимо. Ми завжди кажемо, що ніколи не підтримуємо жодного кандидата на місце жодної  функції в державній системі. А що ми підтримуємо? Цінності і принципи. І коли якийсь кандидат бере зобов’язання перед суспільством втілювати в життя певні засади, тоді громадяни мають самі вирішувати. Якщо Церкву починають використовувати як інструмент для політичної боротьби, тоді Церква завжди втратить.

Хоча є певні спокуси, які не завжди вдавалося і вдаватиметься Церквам обійти. Наприклад, ми живемо сьогодні в секулярному світі. І коли якась політична партія бере на себе обов’язок часом навіть силою насаджувати якісь релігійні цінності, для певних Церков це може бути спокуса.

– Тобто?

– Спокуса, коли хтось за мене зробить мою роботу. Ми бачимо, що в Європі існують такі приклади. Але потім що стається?

Коли така партія приходить до влади і починає силою державного примусу змушувати сповідувати певні цінності, тоді програють всі. І передусім – підривається довіра людей до Церкви як такої.

Не можна когось змусити бути щасливими. Знаєте, це як було в радянські часи: "не умєєш – научім, не хочєш – заставім".

У релігійному питанні в сучасному світі такого типу практика чи політика завжди йде на шкоду Церкві. Тому ми бачимо, що часом навіть конфлікти між Церквами виникають через те, що інша Церква дала себе інструменталізувати з тої чи тої політичної, я би сказав, частини тієї палітри. І це дуже небезпечно.

Релігію ніколи не можна інструменталізувати з політичною метою.

– Ви ж мали контакти з Порошенком? Ви його застерігали, що те, що він робив під час виборчої кампанії, було загрозливо?

– Очевидно, ми про це говорили. Ми говорили, що, як Греко-Католицька Церква, абсолютно не хочемо якоїсь іншої парадигми державно-церковних стосунків.

Тобто наша позиція, яку я зараз сформулюю, є чітка, відома, я її повторюю щоразу всім, із ким спілкуюся. Ми справді хотіли партнерства завжди і співпраці в ім’я партнерства нашої країни, нашого народу.

– Я з Івано-Франківська, і наш мер достатньо відкрито піариться на темі Церкви, притому в нього добрі відносини і з єпископами, і з місцевими керівниками Церков. І в мене враження, що священники толерують, коли він хизується своєю побожність. Чому ви не забороняєте це священнослужителям?

– У нас є чітка інструкція, як мають поводитися священнослужителі, зокрема в контексті виборчої кампанії. Хоча ми констатуємо певні факти, що є порушення, священники порушують цю інструкцію.

– Якісь покарання накладаєте?

– Очевидно. Пізніше навіть робимо розслідування. Наведу приклад. Згідно з нашою інструкцією, священнослужитель не може бути кандидатом у депутати.

– Так, я знаю.

– Але, на жаль, маємо такі випадки. І тоді єпископ що робить? Він суспендує цього священника.

– Що значить "суспендує"?

– Забороняє йому здійснювати священничі функції. Бо священнослужитель не може бути членом політичної партії, яка йде до влади. Інші Церкви мають іншу позицію. У нас це чітка заборона.

З іншого боку, ми сьогодні маємо справи з кричущим популізмом. Той чи інший мер, та чи інша політична партія буде озвучувати те, що люди хочуть чути. Чи потім буде виконувати те, що обіцяла? Ні. Але для того щоб прихильність здобути – і до церкви будуть ходити, і будуть показувати свою набожність на камеру, щоб завоювати симпатію. І це є великою бідою.

 

"Кризи віри є в кожної людини, яка шукає відповіді на нові питання, що їх ставить життя"

 

– Ви дивилися фільм "Два папи"?

– Ні, не дивився.

– Я рекомендую. Фільм про Бенедикта XVI та Франциска, побудований на діалогах про віру. І там показано папу як просту людину, у якої так само є якісь переживання, є сумніви, яка шукає Бога. За 10 років головування в УГКЦ ви відчували кризу віри? Не кажу про зневіру, а маю на увазі, чи переживали ви  складнощі в особистих стосунках з Богом?

– Кожна віруюча людина – це людина в дорозі. Наш шлях віри – це є шлях до повноти пізнання Бога. Як каже апостол Павло, ми тут, на землі, бачимо Бога, немов у дзеркалі і постійно зростаємо до повноти Христа. І тому для християнина, який вірує, це є нормально – сумніватися, нормально постійно бути в діалозі з Богом і питати в Нього, як правильно вчинити.

– Ви з Богом коли-небудь сварилися?

– Я б сказав, у мене були різні обставини, коли я не розумів, як правильно вчинити.

Ми не маємо наперед підготованих відповідей на всі новітні питання. Нові виклики потребують нових відповідей. Чи та відповідь є правильною? Очевидно, що так само є певна оцінка своїх вчинків, своїх рішень. Ми це називаємо іспитом сумління. Нас вчили щодня робити іспит сумління.

Те, що ви питаєте, чи наші відповіді були адекватні, чи наші вчинки були правильні. Чи ми, можливо, десь не вчинили гріха. Хоча в Церкві є ще інший спосіб, як вивіряти свої рішення. Бо Церква – це спільнота. Богу дякувати, Церква не монархія, не якась інституція солістів чи суми монологів. І от ми маємо на рівні всієї нашої Церкви Синод єпископів, на якому ми радимося, виробляємо нашу позицію. Хоча є різні країни з різним законодавством, навіть щодо ковідних правил життя.

Так само, коли потрібно зрозуміти, як правильно відреагувати, у нас є різні групи консультацій із різних ділянок життя, різних експертів, яких я скликаю для того, щоб ми могли зрозуміти, як правильно відповідати.

– У мене запитання більше про ваші персональні переживання.

– Коли йдеться про персональну кризу, я ніколи не мав сумнівів у тому, чи Бог існує, чи певні істини, які Господь Бог нам відкриває, є правдиві чи ні. Я, можливо, тут поводжуся як колишній викладач богослов’я, у мене є певні  наукові інструментарії, як інтерпретувати Святе Письмо чи як відповідати на ті чи ті питання.

Але кризи віри є в кожної людини, яка шукає нові відповіді на нові питання, що їх ставить життя. Я б не говорив про кризу, я б говорив про пошук. Бо сьогодні слово "криза" має негативну конотацію. Той пошук, бо криза, де-факто, від грецького "крізіс", це є момент, коли треба шукати відповідь, робити вибір.

Тому такий пошук є постійний. Бо  йдеться не тільки про мене. Якщо б я робив лише пошук щодо вчинків як приватна особа, це одне, це значно легше. Але я несу відповідальність не тільки за себе. І тому такий пошук є постійним.

Я шукаю поради. От коли настає кризова ситуація, я шукаю поради мудрих людей,  які, можливо, краще знають певну ділянку людського буття чи людського знання. Ніколи не потрібно думати, що ми всезнайки, що ми всемогутні, що ми самі собі дамо раду. Така самовпевненість – це перший крок до упадку.

 

Запитання від Клубу читачів "Української правди":

 

– Коли греко-католики перейдуть на григоріанський календар, щоб дати поштовх для переходу України до святкування з усім світом? Якщо можна, коротко давайте відповіді на ці запитання.

– Якщо коротко, то не скоро (сміється).

– Наступне питання. За результатами зустрічі з прем’єром, чи не видається вам дивним, що два десятки чоловіків, які фізично не можуть народжувати, обговорюють питання заборони сурогатного материнства?

– Ні, тому що сурогатне материнство з комерційною метою – це кричущий факт торгівлі людьми, торгівлі гідністю жінки. Ми не говоримо про моральну оцінку феномену сурогатного материнства, хоча Католицька Церква має свою позицію щодо цієї теми.

Ми говоримо про сурогатне материнство з комерційною метою. Я думаю, що це кричуще беззаконня, яке потребує чіткого законодавчого вирішення.

– Інше питання. Ви заявляли, що контрацепція – це гріх. Що, на вашу думку, більший гріх: імовірне інфікування партнера ВІЛом чи використання презерватива?

– Використання презерватива чи взагалі контрацепція як така є об’єктивним гріхом. Це моральна позиція Католицької Церкви. Вона не є цілком ефективною для запобігання ВІЛ-СНІДу. Для того щоб можна було говорити про ефективне запобігання ВІЛ-СНІДу, потрібно вести впорядковане статеве життя.

– І останнє запитання. Що Українська Греко-Католицька Церква може дати молодому поколінню, яке не знало Радянського союзу?

– Я думаю, чіткі орієнтири для їхнього життя. Адже кожна молода людина шукає відповідь на питання – що є основне в моєму житті, а що другорядне? Де є та точка опори, на яку я можу спертися, щоб перевернути світ, як казав Архімед? І ось якраз такого типу моральні орієнтири молода людина може знайти в християнській вірі.

 

Джерело: news.ugcc.ua


07.05.2021

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тишковичі - місце паломництва на Мостищині